Як в Берліні серед темряви баївець цеперівця впізнав
Україна різноманітна у всьому: у вишивках і стравах, у святах і звичаях, у співі і… слові. Бо саме слово — це той місточок, що поєднує покоління, об’єднує села і, в той же час, надає кожній стороні свого звучання. Фразеологізми, прислів’я, говірки – це все голос рідної землі.
Та не тільки на мапі України є мовне розмаїття. Навіть у межах нашої Боратинської громади можна наслухати свою особливу мелодію мови. Є тут село, що вирізняється своїм говором, своєю манерою – і це Цеперів.
А чому так? А ось чому…
У далекому 1945 році, коли Берлін уже хитався, коли вже лунали останні залпи тієї страшної війни, українські солдати стояли на передовій. Серед них — хлопці з Волині, з нашої громади.
От, однієї темної ночі, коли здавалося, що світ замер у тиші перед бурею, чують: їде підвода з кіньми і чоловік гучно вигукує:
— Дарогі! Дарогі! Дайте дарогі!
Один із солдатів насторожився. У тому крику було щось рідне. Щось, що не сплутаєш ні з якою іншою мовою. Він підвівся й гукнув:
— Ти хто?
— Я Кость!
— Чий?
— Йванов!
— Кость Йванов, - задумливо проговорив солдат, згадуючи.
— А ти хто?
— А я Миколай.
— А чий будеш?
— Гульчин.
— О. Земляки!
Отак, у самісінькому Берліні, серед вогню й грому війни, зійшлися два земляки — Медвидюк Костянтин з села Цеперів та Мельничук Миколай з села Баїв. І не по документах чи шевронах впізналися, а по слову, по голосу, по рідному говору, що крізь темряву прорізався, мов пісня з дитинства.
Говірка – то не просто слова, то душа землі, голос батька й матері, мітка роду. Бо де б не був — в Цеперові, в Баєві, в Боратині, чи на чужій стороні – завжди знайде дорогу до свого.
