Учасник бойових дій з Боратина Віктор Надворський воював на Сході України майже півроку. Його призвали на фронт у 2014 році, під час першої хвилі мобілізації. Навіть сьогодні, 7 років потому, про бойові будні та життя на передовій чоловік розповідає неохоче, зізнається, що поїхав служити за покликом душі:
«Я бачив, що багато хто не хоче йти на Схід, одразу з’являються хвороби, відмовки. Тому, коли мені зателефонували, не зволікаючи поїхав у військомат, пройшов медкомісію. Питання «Їхати чи ні?» навіть не стояло, я давав присягу, а значить це – мій обов’язок. Мій і решти мільйонів українців…»
Про те, що Віктор збирається їхати в зону АТО рідні не знали – не хотів передчасно хвилювати дітей та дружину Валю, яка чекала на появу третього малюка. Відверто кажучи, він і сам не знав, куди закине доля:
«Тоді ж все тільки починалося, ми були, так сказати, першопрохідці. Думав, можливо, відправлять на навчання або на кордон з Білоруссю, та ми одразу поїхали на Схід».
Віктор служив гранатометником у складі 51-ї окремої механізованої бригади. Спочатку їх відправили у Нововасильківку, а потім під Волноваху. Саме там чоловік вперше поглянув в очі смерті – постійні сутички, бої, контрнаступи. Дивом вдалося вціліти, адже напередодні горезвісного бою під Волновахою підрозділ Віктора замінили інші хлопці. Замінили і вже не повернулися…
Після Волновахи місця дислокації змінювалися – був Широкий Лан, потім Маріуполь, де і завершилася служба. Нічого не віщувало біди, Віктор повертався додому, але у Донецьку його буквально «зняли» з потягу і повідомили, що він тепер у полоні.
«ДНРівці утримували нас місяць, не скажу, що люто катували, але отримали ми з хлопцями добряче, – каже Надворський. – Особливо дісталося мені, в силу служби – вони знали, що я гранатометник. Було страшно морально, лякала сама думка, що ти у полоні і невідомо, що буде далі». На щастя, все завершилося добре – у ході операції з обміну полоненими Віктор та решта хлопців, які перебували з ним в ув’язненні, повернулися додому живими і здоровими.
Ту сторінку свого життя чоловік вже перегорнув і воліє не згадувати – зараз він працює на одному з місцевих підприємств та займається вихованням трьох дітей. Про свій бойовий досвід розповідає скромно, не вважає себе героєм, втім, додає, що війна змінила його:
«В чому змінила? Мабуть, в поглядах, цінностях, а ще у сприйнятті. Є одна важлива річ, яку можна усвідомити лише на полі бою: там ти чітко розумієш, де свої, а де чужі. На війні легко ідентифікувати ворога, чого не скажеш про цивільне життя. Хочеться, щоб у нашій країні нарешті настав мир і порядок, щоб ми, українці, усвідомили, що знаходимося по одну сторону…»
Віктор з сім'єю
