У мальовничому куточку на березі річки Чорногузки розкинулось село Городище, яке виникло на місці давньоруського поселення. Посеред села височіла новенька Свято-Миколаївська церква з білої цегли та з двома величезними вазами при вході. Її побудували у 1912 році. Правив у ній священник Сахович. Щосуботи пані Уляницька, яка вчителювала поряд у місцевій школі, водила дітей на службу.
У 1940 році, з приходом совєцької влади на Волинь, православна церква перейшла під юрисдикцію московського патріархату, почалось переслідування священників. Перед Великоднем 1940 року з Баєва вивезли священника із сім'єю. Старі люди постійно згадували добрим словом священника Саховича як щиру, чуйну та справедливу людину.
У липні 1943 року, коли було спалене село, згорів і дах церкви, у який потрапив снаряд. Його можна було відремонтувати, але радянська влада не дозволила, тож церковну утвар селяни зібрали у скрині і закопали. Згодом все відкопали і передали до храму сусіднього Баєва, куди і стали ходити городищани. У зруйнованій церкві була унікальна дуже гарна плитка на підлозі, де місцеві дітлахи любили гратися.
Нині на місці колишнього храму височіє пам’ятний знак – хрест, на якому зазначені роки будівництва та спалення церкви – 1912-1943 роки, а також зображено фото напівзруйнованої святині.
У 1961 році, з ініціативи місцевої влади, стіни церкви були розтягнуті тракторами, розібрані і використані для побудови Городищенського будинку культури. Процесом керували приїжджі активісти.
На початку дев'яностих років у Городищі було спроектовано двох’ярусну церкву Святителя Миколая і вже з 1991 року службу стали відправляти у нижньому храмі. Його фундамент – це підмурівки старого храму, який городищани відкопали, обчистили і перенесли на нове місце. Вже повністю новий Свято-Миколаївський храм звели у 2000 році.
Підготувала бібліотекар Джаббарова Неоніла
